„Душа моя здрігаєть ся — пише один хронїст — оповідаючи про стражданя мойого часу й його руїну. Отсе вже двацять лїт кров Італїї ллєть ся як вода із за апостольського престола та цїсарського трону“. А инший хронїст, Фра Салїмбене з Парми пише: „В часах цїсаря Фрідріха, особливо коли його позбавлено держави, то були люті війни. Люди не могли орати анї сїяти анї збирати, анї засаджувати винограду, анї збирати вина, анї жити в селах; лише зовсїм близько міст працювали люди під охороною рицарів; узброєні вояки пильнували робітників весь день, а селяни тим часом працювали. І се мусїло бути задля мародерів та розбійників та волоцюг, що дуже були розмножили ся. Вони хапали людий і затягали їх до вязниць, вимушуючи на них окуп. Вони забирали воли, різали їх або продавали. А коли люди не давала окупу, то вішали їх за ноги або за руки, виламували їм зуби, стромляли їм розщіпи або терни в рот, щоб їх змусити до вистараня окупу, і завдавали їм муки страшнїйші та лютїйші від самої смерти. І жорстокійші була вони від демонів, і чоловік зустрічав тодї иншого чоловіка на своїй дорозї так радо, як радо був би бачив чорта. І країна була безлюдна та пуста, бо не було орачів і нїхто не ходив дорогами. І горе в краю росло раз-у-раз. Розмножили ся страшенно птахи й звірі лїсові та осмілили ся, бажанти та куропатви та перепелицї, зайцї та серни, оленї, буйволи, дикі кабани та хижі вовки. І вони не знаходили як у перед коло сел собі на поживу ягнят та овець, бо села були геть попалені, і тому вовки величезними тїчнями бігали довкола міських окопів та ровів і вили раз-у-раз із великого голоду. А по ночи вони заходили до міст і роздирали людий, що спали на підсїнях або на возах, ба навіть жінок і малих дїтий. А инодї підкопували ся крізь стїни до хати і роздирали малих дїтий у колисках. Нїхто б сьому не повірив, хто сього не бачив на власні очи, так як я бачив усї ті страховища, що дїяли ся в тих часах“. Кому не пригаду-
