ють ті з правдивим почутєм, хоч з кепським знаннєм ґраматики написані слова парменського монаха важкого стогону нашого Слова о полку Игоревім про часи, коли „в княжих крамолах вѣци человѣком сократиша ся“, коли „по руской земли рѣдко ратаєве кикахуть, а часто враны граяхуть трупія себѣ дѣляче“? Ми краще, як хто инший, можемо відчути правду та силу таких малюнків!
Се була доба найвисшої сили папства. Інокентій III. осягнув нарештї те, що бажав осягнути Григорій VII: його присудам покоряли ся цїсарство, Італїя, Франція, Анґлїя, Норвеґія, Араґонїя, Лєон, Угорщина й Арменїя. Він вирік горді слова: „Як у кивотї завіта палиця лежала обік манни, так у грудях папи зложено обік знаня божих законів також строгість знищеня і лагідність помилуваня“. А папа Григорій IX. писав: „Карки королїв і князїв гнуть ся під ноги священників, а христіянські цїсарі мусять свої поступки підчиняти не лише римському папі, але також иншим духовним. Судити святу столицю, якої судови тайно й явно піддав Господь усю землю, він тілько сам має право“.
Панство стояло на зверх як небосяжна, незломна скеля; велитенські сили Фрідріха Барбаросси, незвичайний розум та енерґія Фрідріха II. розбились о ту скелю; Манфред погиб передчасно, а нещасний Конрадін понїс свою молоду голову на ешафот. А про те коли скінчила ся боротьба Ґвельфів із Ґібелїнами, коли висохло море крови і погасли пожежі, показав ся результат, якого певно не надїялась анї одна з воюючих сторін. Хто побідив у тій війнї? Цїсарство певно нї, хоч і з другого боку воно й не щезло, а трівало, звільна переходячи в лєґенду, в привид і фікцію, аж до р. 1806. Але чи побідило папство? Ще менше від цїсарства. Не минуло й сто лїт від проголошеня гордих слів Григорія IX, а вже в Анґлїї підносить голову Віклєф, у Чехії Гус, — ще пів столїтя, а в Нїмеччинї повстає Гуттен, завзятий борець проти рим-
