знали історію кождого апостола, де проповідав, де й якою смертю помер. За те вони основно не знали того, що дїяло ся довкола цих, у найблизших до них часах; про своїх сучасних володарів та видних дїячів вони з повним переконанєм оповідали та записували річи так само правдиві, як те, що Александер Македонський воював з песиголовцями або що Константин Великий надав папі римському країну в необмежене панованє.
Ще сумнїйше було з середньовіковим знанєм природи. Коли читаємо тодїшнї нїби наукові писаня, а в них згадки про природу, то нам здаєть ся, що ті люди не мали очий і не вміли дивити ся на те, що їх окружає. На правду їх не цїкавило те, що було в них на очах; у природї так само як і в історії вони вміли бачити лише чудесне, незвичайне, фантастичне. Своє знанє про природу вони черпають не з живої дїйсности, не з обсервації, а з старих писань, із книг отцїв церкви, з Плїнїя або з грецького „Фізіольоґа“ та йому подібних творів. Тілько така зоольоґія знаходила у них віру і була гідна їх уваги, де були відомости про те, як лев родить ся мертвим, а його батько оживляє його хуханєм; як орел ослїпши від старости летить до сонця і припечений ним відзискує зір; як крокодиль плаче зївши чоловіка, а пелїкан розриває свої груди, аби своєю кровю нагодувати своїх дїтий, і як фенїкс до 100 лїтах житя сам себе спалює на огнї з пахучого дерева, аби на ново відродити ся зі свойого попелу. Тілько така мінеральоґія мала у них повагу, що говорила про дванадцать дорогих каменїв на пагруднику архієрея при жидівськім храмі і про чудесні прикмети тих каменїв. Ботанїка цїкавила тодїшнїх людий лиш о стілько, о скілько говорила про чародїйські зїля, про дерево, з якого виростають степові барани або про инше дерево, якого плоди падучи в море роблять ся качками; сї відомости мали де-яке практичне значінє, бо з остатньої прим. середньовікові монахи виводили тезу, що качка, як плід дерева, належить до пісних страв.
