Сторінка:Іван Франко. До світла. 1913.djvu/10

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

спокійно, не кажучи нїчого, і аж коли вояк починав кланцати курком, зіскакував з вікна і кричав:

— Ну, ну, аджеж я знаю, що ти не смієш стріляти!

— А відки ви се знаєте? — запитав я раз.

— Як то, відки знаю! Сам був свідком, сам бачив!

— Що бачили?

— Е, та се цїла історія, по котрій шільдвахам заказали стріляти! От лїпше я вам розкажу, нехай там бідний рекрут не бентежить ся. Аджеж і він бідолаха, що йому скажуть, те й мусить робити.


 
II.
 

— Два роки тому буде, — почав він, — як раз отсе два роки. Сидїв я тодї в отсїй ямі в слїдстві. Два нас тілько в казнї було, я і якийсь паниско, Журковський називав ся. Що за один був і за що сюди попав, сього вже й не тямлю.

Аж ось раз якось у вечір, уже по вечірнїй візитї, вже ми пороздягали ся і спати лягли, — несподївано чуємо кроки ключника і голосний скрегіт ключів від колодок. Нарештї відімкнув і впустивши до казнї сніп жовтого світла зі своєї лїхтарнї, вказав нам у тім світлї якусь скорочену, на-пів голу, марну фіґурку. Потрутив її наперед і віпхнув до казнї, бо, видно, сама не могла досить скоро поспіти.

— Осьде маєш коц і простирало, — крикнув, кидаючи ті річи фіґурцї на голову і майже до землї її пригнїтаючи. — Лягай та спи! Миски дістанеш завтра.

Сказавши се, ключник двері замкнув і пішов. У казнї стало темно, як у пивницї, і тихо, як у гробі. Тілько в ряди-годи чуємо, немов би хтось сїкачами мясо на стільници сїк — то наш товариш зубами дзвонить. Бачите, осїнь уже була пізна, дві недїлї по всїх святих, холод такий, що не дай Боже.

— Що ти за один? — питаю закостенїлого товариша, не встаючи з ліжка. Вже чоловік був нагрів ся і не хотїло ся менї вставати, а в казни було досить холодно, бо вікно мусїло бути день і ніч отворене, про задуху.