Не боюсь я царів-держилюдів,
Хоч у них є салдати й гармати;
Не боюсь я, людських пересу́дів,
Що потраплять і душу порвати.
Навіть гнів твій, дівчино-зірничко,
Не лякав мене ні крихітки:
Я люблю те румянеє личко
І розіскрені очі-красітки.
Лиш коли на те личко чудове
Ляже хмарою жалісна туга,
І болюще дрожання нервове
Ті усточка сціпи́ть як шаруга,
І докір десь у горлі пропаде,
У знесиллі опустяться руки,
І благає підмоги, поради
Прошибаючий погляд розпуки, —
Отоді моє серце стискає,
Мов кліщами, холодна трівога:
Біль німий мене більше лякає.
Ніж всі громи й злих сил перемога.
За що́, красавице, я так тебе люблю?
Що серце треплеться в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що я тужу так і мучусь і терплю?
Чи за той гордий хід, за ту красу твою,
За те таємне щось, що тліє полускрито
В очах твоїх і шепче: „Тут сповито
Живую душу в пелену́ тісну?“
