Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/16

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  12  — 


Часом причується, що та душа живая
Квилить, пручається,  —  тоді глибокий сум
Без твого відома лице вкриває.

Тодіб я душу дав за тебе. Та в туж мить
З очей твоїх мигне злий насміх, гордість, глум,
І відвертаюсь я, і біль в душі щемить.


V.

Раз зійшлися ми случайно,
Говорили кілька хвиль  — 
Говорили так звичайно,
Мов краяни, що нечайно
Здиблються зза трьохсот миль.

Я питав про щось такеє.
Що й не варт було питать.
Говорив щось про ідеї  — 
Та зовсім не те, не теє.
Що хотілося сказать.

Звільна, стиха ти, о пані,
І розсудно річ вела;
Ми розстались мов незнані,
А мені ти на прощанні
І руки не подала.

Ти кивну́ла головою,
В сінях окрилася як-стій;
Яж, мов одурілий, стою
І безсильний за тобою
Шлю в погоню погляд свій.

Чує серце, що в тій хвилі
Весь мій рай був тут-отсе!