І я в юрбі сумний і одинокий
Пливу безвладно, щоб від власних дум
Втекти, — та невідступний і глибокий
У серці все повзе зо мною сум.
І наче той, що тоне і в знесилі
Шукає гильки, корня, стебельця, —
Так я між лиць тих в пестрій люду хвилі
Шукаю щиро-дружнього лиця.
І враз я здеревів і стрепенувся,
Щось горло стисло, в груди сперло дух…
Втікать бажав, та не поворухнувся,
Мов оглушив мене важкий обух.
То не обух! То йшла передо мною
Висока постать, пря́ма та струнка.
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.
Оглянулась ще раз. Великі очі,
Глибокі, темні мов та чорна ніч,
Зустрілись з моїми й в бездонній ночі
Пропали. Двоє їх спішило пріч.
А я стояв мов стовп. Юрба юрбою
Мене тручала, штовхала раз-враз,
Та я не чув ні холоду, ні болю,
Мов огник свідомости в мізку згас.
„Вона!“ Із уст одно те слово присло,
Та в нім була маґічна міць страшна!
Мов камінь млиновий за шию тисло
Мене одно се словечко: „Вона!“
