Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/37

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  33  — 


Голосні дзвони, срібнії тони,
Слух у них потапає,
Та її голос  —  пшеничний колос,
Аж за серце хапає.

Широке море, велике море.
Що й кінця не видати.
Та в моїм серці ще більше горе:
Я на вік її втратив.


IV.

Ой, ти дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько  —  колюче терня?

Чом твої устонька  —  тиха молитва,
А твоє слово остре як бритва?

Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?

Ох, тії очі темнійші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!

І чом твій усміх  —  для мене скрута.
Серце бентежить, як буря люта?

Ой, ти дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!

Тебе видаючи, любити мушу.
Тебе кохаючи, загублю душу.


V.

„Червона калино, чого в лузі гнешся,
 Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
 До сонця не пнешся?

3