Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  52  — 


Ось бач, ще рожі на лиці цвітуть
І на устах красніє ще малина...
Та цить! І подихом одним не труть
Її! Се твоїх бажань домовина.
Бам-бам! Бам-бам! Далеко, зично чуть
Сей дзвін... Приладь і плач немов дитина?
Сеж твоїх мрій заслону смерть роздерла,
Розбила храм твій! Цить! Вона умерла!

І як се я ще досі не вдурів?
І як се я гляджу і не осліпну?
І як се досі все те я стерпів
І у петлю́ не кинувся коніпну?
Аджеж найкращий мій вогонь згорів!
Аджеж тепер по вік я не окріпну!
По вік каліка! Серце гадь пожерла,
Сточила думи всі! Вона умерла.

Лиш біль страшний, пекучий в серці там
Все заповнив, усю мою істоту.
Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,
А сліз нема, ні крови, ані поту.
І меркне світ довкола і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.
Ридать! кричать!  —  та горло біль запер.
Вона умерла!  —  Ні, се я умер.


III.

Байдужісінько мені тепер
До всіх ваших болів і турбот,
До всіх ваших боїв і гризот !
Всі ідеї ваші, весь народ.
Поступ, слава  —  що мені тепер?
Я умер!