Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/58

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  54  — 


Ненавиджу красу і силу
І світло й пісню і життя,
Ненавиджу любов, чуття,  — 
Одно люблю лиш  —  забуття,
Спокій, безпамятну могилу.

В алеї нічкою літно́ю
Я йшов без тями, наче тінь.
Поперед мене, поза мною
Снували люде. Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвонив біцикль. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спів...
Та в серці мойому засів
Біль лютий, на який не вспів
Ніхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я  —  могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, в нутрі на дні тепер
Душа моя похоронила
Всі радощі і все страждання,
Весь спів, що вже не встане знов,
Своє найвищеє бажання,
Свою останнюю любов.


V.

Покоїк і кухня, два вікна в партері,
На вікнах з квітками вазонки,
В покою два ліжка, підхилені двері,
Над вікнами білі заслонки.

На стінах годинник, пять-шість фотоґрафій,
Простенька комода під муром.
На серед покою стіл круглий, накритий,
І лямпа на нім з абажуром.