На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід мабуть ловить
У вуличнім гаморі й шумі.
Когось дожидає… Та вжеж не для мене
В очах її світло те блима!
Я сумерком вкритий на вулиці стою,
У рай той закрався очима.
Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як жеж далеко на віки!
І крається серце, та висохли сльози,
Вогнем лиш пашіють повіки.
Гаряче чоло я в долоні сціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений звір той тікає у нетри,
Щоб в сво́їм берлозі здихати
Розпука! Те що я вважав
Святим і близьким ідеалу, —
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.
Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Се іграшка, котру без шкоди
Зломати можна, попсувать,
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се, й ридать,
Ні помогти не маю сили.
