Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/59

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  55  — 


На кріслі при ньому сидить моє щастя,
Само, у тужливій задумі:
Когось дожидає, чийсь хід мабуть ловить
У вуличнім гаморі й шумі.

Когось дожидає... Та вжеж не для мене
В очах її світло те блима!
Я сумерком вкритий на вулиці стою,
У рай той закрався очима.

Ось тут моє щастя! Як близько! Як близько!
Та як жеж далеко на віки!
І крається серце, та висохли сльози,
Вогнем лиш пашіють повіки

Гаряче чоло я в долоні сціпивши,
Втікаю від тихої хати,
Мов ранений ззір той тікає у нетри.
Щоб в своїм берлозі здихати


VI.

Розпука! Те що я вважав
Святим і близьким ідеалу,  — 
Отой бездушний міль узяв
І там гризе собі помалу.

Те, що в душі леліяв я
Як скарб, як гордощі природи,
В руках у того муравля
Се іграшка, котру без шкоди

Зломати можна, попсувать,
І в кут закинути по хвили.
А я гляджу на се, й ридать,
Ні помогти не маю сили.