Гляджу, як квіточка моя
В руках нелюбих увяває,
Як сіра, зимная змия
По моїм раю похожає.
Мене аж дусить почуття
Гірке, болюче і скажене…
Сто раз прокляте те життя,
Що так собі закпило з мене!
Не можу жить, не можу згинуть,
Нести не можу, ні покинуть
Проклятий сей життя тягар!
Ходжу́ самотний між юрбою
І сам погорджую собою…
Ох, коб останній впав удар!
Не жаль мені життя, ні світа,
Не жаль, що марно кращі літа
У горю й праці протекли.
Пропало все! Тай щож? Пропало!
А щож передо мною стало?
Безодня повна тьми і мли.
Зневіривсь я в ті ярма й шлиї,
Що тягну мов той віл на шиї
Отсе вже більш як двацять літ —
Зовсім як хлопчик той сарака
Прутком по бистрій хвилі швяка, —
Чи з того є на хвилях слід?
Даремно биться, працювати
І сподіваться і бажати!
