Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/61

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  57  — 


Пропала сила вся моя.
Лиш чорних мар гуляє зграя
І резиґнація безкрая
Засіла в серці як змия.


VIII.

Я хтів життю кінець зробить,
Марну лушпину геть розбить,
Хотів зусиллям власних рук
Здобути вихід з страшних мук,
Хотів я вирваться з ярма
Твойого чару  —  та дарма!
Зусиллям всім на перекір
У мні трусливий, підлий звір
Бунтуєсь, плаче мов дитя  — 
Сліпая привичка життя,
Привязання до тих кутів,
Де я не жив, а животів,
До праці, що зїдає дни,
А замісць рож дає терни.
До того краю, що мов смок
Із серця ссе найкращий сок,
Аж висхне віра в нім жива,  — 
Тоді отрути долива.
Я чую се  —  не варто жить,
Життям не варто дорожить,
Тебе утративши на вік,
Я чую се  —  єдиний лік,
Се кулька в лоб. Та щож, хитка
Не підіймається рука.

Увесь свій жаль, увесь свій біль
Хтів я в одну звернути ціль,