Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/64

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  60  — 


Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати

В її очах  —  такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мельодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.

І дармо дух мій, мов у сіті птах
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях,

І як я ним у пітьму помандрую.


X.

Надходить ніч. Боюсь я тої ночі!
Коли довкола світ увесь засне,
Я тільки сам замкнуть не можу очі:
Загиб спокій і сон мина мене.

Я сам сиджу і риюсь в своїй рані
І плачу й тужу, плачу і клену,
І мрії всі летять, біжуть мов пяні
До неї! Бачуть лиш її одну.

І бачиться, що з мріями отими
И душа моя летить із тіла геть;
І щось немов крилаті Серафими
Несе її  —  і чую я їх лет.

До менеж безграничная трівога,
Бліда розпука підсідає вмить,