Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/65

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  61  — 


І чорні думи мов з Фортуни рога
На мене ллє, щоб світ мені затьмить.

І бачиться, що я в якійсь безодні,
Де холод, слизь і вітер, темно скрізь,
І виють звірі люті та голодні,
І стогне бір і гиллям бється ліс.

Ось на розпутті я стою пустому
І весь тремчу, гадюка серце ссе,
Не видно шляху, тільки голос грому
Якусь погрозу дикую несе.

І я безсильний, хорий, і утома
Мов млинове каміння тисне грудь,  — 
Бездомний  —  я бажав би бути дома,
В теплі бажав би, в щастю відітхнуть.

Я, що так довго, гаряче кохаю
І за любов знайшов погорду й глум,
Бажаю хоч на хвилю бути в раю,
Обнять тебе, ціль моїх мрій і дум.

Обнять тебе, до серця пригорнути,
Із твоїх уст солодкий нектар пить,
в твоїх очах душею потонути,
в твоїх обіймах згинуть і ожить.

Та дощ січе, скрипить обмокле гилля,
Вихри ревуть: „Дарма! Дарма! Дарма!”
І заревло скажене божевілля
У серці: „Ні! Чиж виходу нема?”

Ні! Мусить буть! Не хочу погибати,
Не знавши хоч на хвилечку її!