Сторінка:Іван Франко. Зівяле листя. Третє видання. 1922.djvu/69

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
 —  65  — 


Ще раз зареготавсь і по плечі легенько
Мене він поклепав тай геть пішов швиденько,
Мов пильне діло мав.
А я стояв мов стовп, лице моє горіло,
Стид душу жер; замісць добуть, на що кортіло,
Я ще від чорта облизня спіймав!


XIII.

Матінко моя ріднесенька!
В нещасний час, у годину лиху
Ти породила мене на світ!

Чи в тяжкім грісі ти почала мене,
Чи прокляв мене в твоїм лоні хто,
Чи лиш доля отак надо мною смієсь?

Не дала ти мені чарівної краси,
Не дала мені сили, щоб стіни валить,
Не дала мені роду почесного.

Ти пустила мене сиротою у світ,
Та дала ще мені три недолі в наділ,
Три недолі важкі, невідступнії.

Що одна недоля  —  то серце мягке.
То співацькеє серце вразливеє,
На красу, на добро податливе.

А що друга недоля, то хлопський рід,
То погорджений рід, замурований світ,
То затроєний хліб, безславний гріб.

А що третя недоля  —  то горда душа,
Що нікого не впустить до свого нутра,
Мов запертий вогонь сама в собі згоря.

5