Виміркувавши отсю фактичну основу дневника, я почав уважнійше прочитувати поодинокі його частини. Багато там було недотепної мазанини, багато немудрого фільософовання та незрозумілих докорів, — та серед тої полови попадалися місця, повні сили й виразу безпосереднього чуття, місця такі, в котрих мій покійний приятель, хоч загалом не сильний у прозі, видобував із своєї душі правдиво поетичні тони. Отсі місця робили на мене сильне вражіння. Вдумуючись в ситуацію, в духовий настрій автора дневника, я пробував передати ті місця віршованою мовою і пускаю їх отсе в світ.
По що? Чи варто було трудитися, щоб пустити в світ пару жмутків зівялого листя, вкинути в круговорот нашого сучасного життя кілька крапель, затроєних песимізмом, а радше безнадійністю, роспукою та безрадністю? У нас і без того сього добра так багато! Та хто його знає — думалося мені — може се горе таке, як віспа, котру лічать вщіплюванням віспи? Може образ мук і горя хорої душі вздоровить деяку хору душу в нашій суспільности? Мені пригадався Ґетевий Вертер, і пригадалися ті слова, які Ґете написав на екземплярі сеї своєї книги, посилаючи її одному свойому знайомому. З тими словами і я подаю отсі вірші нашому молодому поколінню:
1897.
Чотирнацять літ після появи „Зівялого листя“ запотребилося друге видання сеї збірки ліричних пісень, найсубєктивнійших із усіх, які появилися у нас від часу автобіоґрафічних поезій Шевченка, та при тім найбільш обєктивних у способі мальовання складного людського чуття. Не можу сказати, щоб тодішня літературна критика гаразд зрозуміла інтенції та характер моєї збірки. Найпросторійше писання про неї Василя Щурата в „Зорі“ силкувалося осудити її як прояв зовсім зайвого у нас
