— Та що з того! Тепер будете мати біду.
— Яку ?
— Вчора в рефектари о. катихит почав ганьбити о. Телесницького. З разу говорив лагідно, а коли о. Телесницький сказав, що то не правда, що хлопцї лїниві та свавільні, а про битє набрехали, о. катихит розсердив ся. Так розсердив ся, що я ще нїколи не бачив його такого сердитого. Почервонїв увесь як бурак, кинув ложку та як не крикне: „Отче, що ви без серця, се я бачив учора, оглядаючи синяки та струпи на тих дїтях. А тепер бачу, що ви й без чести. Ви дуже помилили ся в виборі свойого званія. Вам треба було йти на псобийника, не на сьвященника й учителя“. Тут о. Телесницький зірвав ся з місця й почав і собі щось кричати, о. ректор почав утишувати їх, а менї велїли забирати ся геть із рефектара. То я вже не чув, що там було більше, лиш то знаю, що о. катихит прийшовши з рефектара зараз положив ся до ліжка і почав кашлати кровю. Я побіг по доктора; отже не знаю, що казав доктор, але о. катихит лежить хорий.
Лямполиз угадав. О. Телесницький прийшов до кляси в надзвичайно веселім настрою і задав собі того дня богато працї з нами: не спочив, поки вся кляса один у одного не закоштувала буків, не виключаючи навіть цензора Заяця, з яким кілька мінут вели завзяту бо-
