і вдивлюєсь у плюскітливу воду, в мигаючу під напором хвилї траву, в ковбликів, що час від часу вилазять зі своїх печер або випливають із глибшого плеса, нипають по днї, шниряючи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу, вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз повітря тай утїкають чим борше в свою криївку, немов би закоштували незнати якої присмаки. А тим часом сонце жарить із безхмарного, темно-блакитного неба, гріє Миронови плечі і все тїло, але не пече його за широким листом. Любо йому. Невеличкі його сїрі оченята живо бігають, дитиняче чоло стягає ся, — думка починає рушати ся.
— От сонїчко, — чому воно таке невеличке, а татуньо казали, що воно велике? То певно в небі лиш така невеличка дїрка прорізана, що його лиш стілько видно!
Але зараз же в його голові заворушила ся й друга думка.
— Ба а як же воно? Сходить, там дїрка мала; заходить, то й там дїрка. Хибаж дїрка разом із сонцем по небі ходить?
Се не може йому помістити ся в голові і він обіцює собі, що скоро до дому, то зараз запитає ся татуня, яка то в небі на сонце дїрка прорізана?
— Мироне! Мироне! — чути з далека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопив ся, збіг із беріжка над бродок, аби перейти через
