такі вже смертельні гріхи, щоб за них морально убивати хлопця, а друге те, що всему тому в великій мірі винні ми самі, ми, вчителї. Займіть, зацїкавте хлопця наукою, давайте йому з себе приклад справдї духового, відданого науцї житя, то він прилипне до вас усею душею і не подумає навіть про пянство й карти. А що до дївчат — ет, не варто й говорити те, що вже давно воробцї повинні-б на дахах цьвіркати!
Розумієть ся, такі його слова справи не поправляли і вчителї під обухом реґуляміну та шкільного закона не вагувались „убивати морально“ що року по кілька або й по кільканацять молодих людий за такі проступки.
Борис, для якого Міхоньский зробив ся правдивим духовим батьком, анї не подумав нїколи про карти та піятику. Тай нїколи йому було: завсїди навал роботи, тай то роботи такої приманливої, що нїякими картами, нїякою піятикою його від неї не відтягнеш. А втомить ся було шкільною наукою та читанєм поза шкільних книжок, то біжить до своєї комірки, де мав невеличкий столярський варстат та власної роботи токареньку, і струже, точить, ріже, складає, доки й фізично натомлене тїло не запросить спочинку. А по за тою дрібною, щоденною роботою виднїлись такі широкі, сьвітлі й безмежні горізонти нової, ще красшої і приманнїйшої роботи, що забутись хоч на
