знов моя фантазія вернула назад до того предмету і за хвилю про Степана й його сумний погляд я забув зовсїм.
Знов увішов професор, почала ся година наукова і поволї проминула; про оловець нїхто нї пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувала ся таким способом, що професор викликував одного до таблицї, казав йому там писати крейдою цифри, а всї иньші хлопцї мусїли ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то тут то там до зошитів, чи всї пишуть і чи так пишуть, як належить ся.
Перед рахунковою годиною почув я в остатнїй лавцї, де сидїв Степан, якийсь гамір, якісь трівожні, уривані питаня й відповіди, але за загальним гамором не міг розібрати, що се таке. Та все таки мене щось тьокнуло, якийсь несупокій заворушив ся в минї. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писати, як звичайно, пером, хоть і як воно менї обридло.
Ось і професор увійшов. Відітхнувши хвилину при столї, він устав і викликав мене до таблицї. Я вийшов заляканий, тремтячи, бо в загалї писанє чи то цифер чи букв було для мене твердим горіхом: усякі знаки з під моїх рук виходили криві, гачковаті, розлїзлі, так
