вигинчастою паличкою. І від того крику, немо від вітру хмарної лїтної днини хиляє ся разом колосє жита, так само похилили ся до долу голови вісїмдесяти пяти школярів над писемними, синьо та червоно поленїованими скриптурами. В руцї у кождого школяря тремтїло перо. Один тілько малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидїв обернений лицем до кляси і вдивлював ся в нового вчителя.
— А ти що? — крикнув визвірившись на нього Валько і просто направив кроки до нього.
Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимось несьвідомим поривом обернув ся і зложив своє тїло в таке положенє, в якім уже з мінуту трепещали його товариші.
Валько взяв у руки крейду, приступив до таблицї, розмахнув ся і почав писати. З разу писав тілько букви, малі й великі, самоголосні й суголосні, без нїякого впрочім значіня. Але далї-далї дійшов і до слів, а в кінцї й до цїлих речень, як на примір: „Бог сотворив сьвіт“, „Чоловік має дві руки“, „Земля мати наша“. Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши вповнї своє знанє красного писаня в численних викрутасах та довгих як сьвіт, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступив ся, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувши ся до трепечучої кляси, крикнув грізно:
