— А вжеж! Пан Темницький знайомий зі старшим комісарем, побіг, пожалував ся, ну, і взяли нашого сторожа. Вже на його місце иньшого маємо.
— От як! — сказала Целя дивуючись.
— А чи не паннунця то загубили сей лист? — сказала Осипова добуваючи з за пазухи помнятий, розпечатаний лист і даючи його Целїнї. — Може знов яка дурниця, — додала вона, — і паннунця на мене розгнївають ся, але така вже моя доля, що все до паннунцї з листами налажу.
Целя зирнула на лист і затремтїла.
— Відки Осипова має той лист?
— Та я знайшла його ось тут на сходах! Я гадала, чи не паннунця його випустили. Най но паннунця глянуть до середини, може там письмо иньше, не належне до сеї коверти. Письмо лежало осібно, се я сама його вложила до коверти.
Целя виняла письмо, зирнула в нього до лямпи — і зареготала ся голосним, сердечним реготом.
— Ха, ха, ха! Отсе так! Отсе гарно! Отсе цїкаво! Ха, ха, ха! — реготала ся Целя складаючи письмо і ховаючи його знов до коверти. Регочучись вона вбігла до свого покою, але тут нараз її регіт урвав ся, уста зцїпили ся, лице поблїдло. Їй починало дещо прояснювати ся в голові, але якеж болюче було те
