Цю сторінку схвалено
— 188 —
Каміля. (З близька вдивлює ся пильно йому в очи, шептом.)
Знаєш… ожени ся зі мною.
Юлїян. (Відпихає її.)
Чи ти вдуріла?
Каміля.
Ну, не хмур ся! Ну, не сердь ся! Хиба я що злого сказала? Глянь на мене! Хиба я не гарна? не молода? не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш нїколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерти… молити ся буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?
Юлїян. (Зриває ся з крісла.)
Нї, ти справдї одуріла сьогодня! Не вже ти справдї думаєш, що я міг би…? Я, доктор прав, що мушу дбати про опінїю загалу, і я міг би женити ся з такою…
Каміля.
Алеж слухай… Не зараз… І властиво чомуж би нї? Ти маючий, не потребуєш нїякої ласки, можеш жити де захочеш… А в тім… дай менї найменший промінчик надїї, і я покину се житє… візьми мене за служницю до своєї мами, побачиш, яка я буду добра.
