Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/34

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 26 —

— Се кандидат на Кульпарків! — мигнуло в душі у Целї, коли перший раз побачила його на почтї, як подавав лист. Влїплені в неї з виразом зацїкавленя і подиву сині очи дивогляда справляли їй якийсь неспокій і заразом побуджували до сьміху. Від того часу він почав частїйше приходити на почту, впивати ся очима в кождий її рух і чатувати на вулицї, коли вона йшла на почту або вертала до дому. Але нїколи він не осьмілював ся промовити до неї. Ішов здалека, а як часом не міг обминути, щоб не зустрінути ся з нею лице в лице, то кланяв ся украдком і втїкав що духу, мов з яким краденим добром. По кількох місяцях таких нїмих зальотів написав до неі перший лист, несьмілий, надряпаний очевидно тремтячою рукою, незручний у стилїзациї, одним словом, сьмішний-пресьмішний. Целя богато мала з нього потїхи, і хоч не знала назви свого нїмого адоратора, все таки вгадала від разу, що він, а автор листа, підписаний „Семіон Стоколоса“ — се одна і та сама особа. І через думку їй не прийшло відповідати на той лист. Через місяць надійшов другий лист, довжезний, пристрасний і ще сьмішнїйший в огнистім виражуваню чутя. А отсей третїй лист несподїваним способом був короткий і спокійний, так що Целя, яка ждала в ньому знов сяжнистих зітхань і сотнарових заклинань та діфірамбів на свою красоту, бу-