Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/35

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 27 —

ла троха розчарована і задумала ся. Але задума та не трівала довго.

— Дурна ти, Целько! — скликнула вона сама до себе. — Все те нїсенїтниця, комедія! Коли він чесно думає, то чому не поступає так як чесні люди? Чому не прийде, не представить ся, не… Але що там, читаймо далї!

„Запитаєте, Панї, напевно, чому для висловленя Вам сего всього вибираю таку не зовсїм пригідну дорогу, відповідну радше для труса, нїж для мужчини?“

— Чи бач його? — скликнула Целя з усьміхом, — як угадав! І відвагу має назвати річ її іменем, навіть коли та річ дотикає його самого. Еге, відвагу має! — додала по хвили, — але знов тілько на папері! Ну, ну, що то він там далї пише?

„Я справдї трус, не супроти небезпек і противностий житя, бо з тими я боров ся від дитинства і то досить щасливо, але супроти тих, кого люблю. Бою ся зробити їм найменьшу прикрість, і через те нераз роблю її мимоволї, а се мучить і болить мене ще гірше, нїж їх самих. Чую, що бракує менї тої твердої підстави в поступуваню з людьми, яку дає товариське вихованє і певність себе самого. Чую, що сама моя особа будить сьміх і жаль, і се відбирає менї всяку сьмілість, яку собі вирозумую. Тужно менї до людий, до приязни, любови, щастя — а чую, що здобути їх не можу