„І щож таке всї мої дрібні, дитинячі терпіня, знеохоти і розчарованя в порівнаню до сеї страшенної траґедії!“ — подумала Целя обтираючи сльози і знов засїдаючи до свого бюрка, куди кликала її нова купа листів принесених із головної почтової експедиції. Вона кинула ся до працї, щоб заспокоїти себе по дізнаних зворушенях. Аж коли скінчила сю працю, кинула оком на лист Стоколоси, що лежав тутже під її рукою і доси не був розпечатаний. Сим разом одначе її душа, потрясена до глибини, далека була від усяких насьмішок і погорди. Серце її повне було співчутя навіть для горя того бідного, упослїдженого (як їй здавало ся) безумця. Розрізала коверту і почала читати.
„Ваша правда, панї, цїлковита правда! — писав їй Стоколоса. — Треба було аж нинїшньої досадної научки, яку Ви, панї, дали менї, може й без повзятого з гори наміру, щоб
