Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/80

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 72 —

отворити менї очи на цїлу ненатуральність моїх відносин до Вас. Бо й справдї, щож я можу осягнути своєю глупою влазливістю? Ви, панї, не любите мене, не хочете й знати про мене, і були на стілько щирі, що дали менї пізнати се зовсїм недвозначно. Спасибі Вам за се! І Богу дякувати, що так воно стало ся. Тілько сьогоднї, під впливом острого болю, а вглянув глибше в себе самого, в саму вдачу свойого чутя, і пізнав, що ми не сотворені для себе, що колиб навіть Ви, панї, з такої чи иньшої причини згодили ся бути моєю, то се було би може для Вас і для мене найбільшим нещастєм. Так, панно Целїно, любов моя справдї така, що затроїла би Вам житє. Горяча, пристрасна і заздрісна любов чоловіка з великим засобом фантазії, горячої крови і самолюбства, чоловіка, якому доля в дотеперішнїм житю поскупила ся на все, що можна назвати взаємністю і особистим щастєм — така любов не знайшла би границь, швидко перемінилась би на шпіона, на скупаря, на тюремного сторожа і тирана. Дрожу на саму думку про ті консеквенції, до яких вона моглаб мене завести, про ті безконечні ряди дурниць і нетактів, які я зміг би наробити з любови, про ті муки, які причинювало-б менї ненастанно те переконанє, що Ви мене не любите, не можете любити, що гордуєте мною, що бридитесь мною… а з гори знаю, що такого переконаня Ви не могли-б