менї вибити з голови нїякими запевненями, нїякими присягами. Мороз по мнї пробігає на саму думку про ту пропасть, в яку я готов був кинути ся, коли-б один відрух Вашої руки не був зупинив мене в пору. Так спасибіж Вам, дорога панї, стократ спасибі за ту хвилину болю, яка заразом пробудила в менї моральне єство, повернула мене до сьвідомости свого обовязку!“
Целя читала той лист з чим раз більшим зачудуванєм. Те, що вона подерла і викинула лист Стоколоси, видалось їй чимось таким далеким, таким чужим її теперішньому настроєви, немов би між тим фактом а теперішньою хвилею пройшли довгі роки. Для того то незрозумілою видалась їй з початку резиґнація Стоколоси, і то як раз у хвилї, коли вона наслїдком якоїсь дивної асоціяції ідей готова була далеко прихильнїйше слухати його слів, нїж доси.
Хвилю вона думала, що весь той вступ, се тілько викрут закоханого чоловіка, фраза вимірена на викликанє ефекту. Для того поспішно обернула картку, щоби дочитати другу сторону, надїючи ся знайти там просьбу — відписати йому хоч би кілька слів, дозволити йому бачити ся з нею або щось иньше в тім родї. Тимчасом конець листу був короткий і зовїм сухий.
„Від нинї не буду вже Вам, панї, докучати своїм видом. Власне вертаю від нотарія,
