Сторінка:Іван Франко. Манїпулянтка й иньші оповідання. 1906.djvu/83

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 75 —

не думала гнївати ся на метелика, котрий улетїв у недосяглі простори.

— Щож, може воно лїпше так! Може справді його правда, — думала вона вдивлюючи ся в судорожно покривлені і нерівні, але виразні лїтери письма Семіона Стоколоси.

Вона пригадала собі, що конець кінцем і сама майже те саме думала сьогоднї рано, що й він пише. Але о скількож глибше, ширше глядїла вона тепер на се дїло! Яким мілким видавав ся їй її власний ранїшнїй суд! Якою софістичною і вимушеною резиґнація Стоколоси!

— Нї, нї, нї! Неправда се, все неправда, що він пописав! - скрикнула Целя майже на голос, так що аж панї Грозицька обернулась і змірила її суворим, питаючим поглядом. — До такого переконаня, як він отсе пише, він не міг дійти! — снувало ся дальше пасмо її думок, — а коли вмовив його в себе, то тілько по неволї, щоб замаскувати перед самим собою стид і своє упокоренє! „Я не повірив би нїколи, що ви мене любите“. Дурню, дурню! Одного погляду, одного стиску руки правдиво любячої женщини досить, щоб наповнити тебе тою вірою! „Я замучив би Вас своєю любовю“. — Целя всьміхнула ся напів жалісно, напів визиваючо. — Ну, рада-б я бачити, як би ти доказав сеї штуки! „Любов моя перемінилась би на тирана“… І се пише чоловік, який —