що продавали вчасні вишнї і морелї, звільна і без перерви клекотїло містове житє.
І думка Целїни, змучена всїм пережитим сьогоднї, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних павз, які настають часами тілько в молодім, здоровім умі, що не стратив іще здібности відроджувати ся з власних жерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіня, всисає цїлий безмір зовнїшнього сьвіта, красоти природи і людського житя, щоб наситивши ся тим ріжнобарвним матеріялом розпочати відтак нову працю в спокійнїйшім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила до недавна, була тілько губкою, що всисає нові вражіня, чула себе так як нинї рано, тілько живою істотою, котра бачить, чує і почуває — нїчим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по колїна в водї при березї бистрої ріки. Звільна хитає ся тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галузє, диких птахів і людські трупи, що пливуть тутже поуз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і по що? Хто би там допитував! А хто знає, може в найблизшій хвилї один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким будь випадковим штовшком, зачепить,
