Так як десятий настав світлодайний усім смертним ранок,
Ми до ріпейських долин допливали, та тут раптом
«Арго»,
Швидко підскакуючи, у тісну бистрину промайнуло
I вбігло на океан, що його зовуть Кроновим морем,
Гіперборейців житлом, або теж мертвим морем. «От тут-
то,—
Думалося нам,— не минуть нам нещастя та крайньої
згуби!»
[I була б справді біда], якби не вдалось силам великим
[Раптом] попхнуть корабель [від лівого] на правий
Берег; [вчинив се] Анкай, що стерно мав у жменях
блискуче.
Скочив убік корабель, двигнений обоїми руками,
[А ми щосили давай веслами працювать безупину].
Та коли втомлені вже ми до краю були веслуванням,
Так що відмовили вже руки діла, а серце смутніло,
Та, похилившись на лікті, [гребці] голови підпирали,
Потом облиті, і всім дошкуляв докучливий вже голод,
Втім обізвався Анкай і героям усім він відваги
Й духу додав, лагідно до них довшу сказавши промову.
Місце було там плитке; то вони, пов'язавши линвами
[Довгі] дошки, мов кладки, поспускали на море, [й на
берег]
Вийшли, і швидко взяли крученими линвами на прив'язь
Свій корабель, як із задньої часті їм линву довжезну
Скинули Арг і Анкай і дали її кінці усім тим,
Що вже у ту хвилю бігцем були повибігали на берег.
Всі похапали й тягли, й рушався корабель морехідний,
Порючи мокрий свій шлях побіля узбережжя плаского.
Ні шепітливий вітрець не повіяв тоді у повітрі
Та не порушив води, славної бурями престрашними,
Але лежало німе [та немов неживе] теє море,
Що зветься «Крайня вода Тегія та Великого Воза».
XVII. МАКРОБІЇ ТА КІММЕРІЙЦІ
А як засяв шостий ранок, смертельним приносячи світло,
Ми до багатого й заможного причалили народу
Макробіїв, що жиють дуже довгії літа, дванадцять
Тисяч [і більш] місяців сотнолітніх від повні до повні,
