Ласкаво, [але рішуче] сказав до них ось яке слово:
«Справтеся ще з сим трудом, мої любі! Мені-бо здається.
Що тяжчий [досі ще нам не трафлявся й] не трафиться далі.
Чую, що ось надліта надзвичайно великая буря,
І не надарма вода океану реве на пісках так.
Живо поставте лиш машт у середнюю міру
І відв'яжіте линви від вітрил, а всю снасть позбиравши,
Бережно в місце складіть із обох боків ось попід стіни».
Ті все зробили як слід. Ось у самому дні корабельнім
Враз застогнав віщий бук, що аргівськими платвами
[мудро
В самім споді корабля] укріпила [богиня] Паллада,
І так промовив,— а страх поразив нас усіх в саме серце:
«Леле! Волів би я був там розсипаться й згинути [нагло]
Від кіанейських камнів у валах негостинного моря,
Ніж тепер, знеславлений короля необачністю [злого],
Злочин на собі носить. Адже нас раз у раз еріннія,
Месниця крові того, що ви замордували, Апсірта,
Гонить іззаду слідом і наносить біду за бідою.
І я оскаржу вас сам за тяжку, так недавнюю злобу,
Як лише зблизимося до осідку всіх інших ерінній;
І як не очистите мене жертвами та молитвами
І не введете в затиш між землею та морем чорнявим,
То я, їй-богу, [вам з рук] утечу в океан Атлантійський».
Теє сказавши, замовк, а в мінійців усіх похололо
В душах відразу, що їх така люта чекала загибель
Із-за Язонових любощів. Многі вже й так міркували
В душах розсудливих, чи би не слід було вбити Медею,
Вроджену їм на біду, а труп кинути рибам у воду,
Щоб відвернуть еріннію. [Й були би, мабуть, те вчинили],
Якби не скоро похопився був Айзоненко преславний
І не зацитькав у кождого гнів своїм словом благальним.
А як почули отак ту зловіщую «Арга» промову,
Швидко на своїх лавках посідали й взялися за весла,
А за стерно взяв Анкай і почав руководити вміло.
Так допливли ми до острова, що Іернідою зветься,
А позад нас у сліди гнала темна нищителька-буря
І надувала вітрила. Тельмом корабель гнав по водах
Дуже розгойданих, і вже ніхто з плавців не сподівався
Згуби уйти, бо дванадцять уже днів були ми на морі.
