На її вид, з голови розвівалося в неї волосся,
Мов огнянеє проміння [до пояса], полум'ям також
Красне горіло лице, від усеї мов жар бив огнистий.
А як очима лише кинула на [братанку] Медею,
Що вся закрита була в білому і наміткою також
Лице вкривала від сорому, бо тисла серце тривога,—
Пожалувала її та сказала такі слова Кірке:
«Бідна, яку ж то судьбу напустила на тебе Кіпріда!
Все те не тайне мені, що зробили ви, поки сюди вас
Море пригнало на мій острів за злочини її батька,
Старця, та брата, що ви немилосердним способом вбили.
Думаю, що не доплить вам у ваші батьківськії землі,
Як в такій нечистоті й злочині мете жить безтурботно,
Доки не обмиєте тої скверни мольбами слізними,
Штукою сього Орфея он там на взбережжі Малеї.
І не годиться вам теж уходити до мойого дому
Оскверненим, бо в такім злочині всі ви тут винуваті.
Та, проте, зараз я вам сюди вишлю багатий гостинець,
Хліб, і солодке вино, і усякого м'яса доволі».
Теє сказавши, в ту мить відлетіла, а в нас незабаром
На кораблі лежав хліб та напитком наповнені збани.
Як ми готові були вже до від'їзду, схопився сильний
Вітер і ми відв'язали від острова того припони,
Та, перепливши там пролив, ввійшли [в тісне] гирло Тернеза
І опинилися перед [страшними] Геракла стовпами.
Ніч провели ми вблизу пригірка короля Діоніса,
Бо [на вечерю] добуть хліба й страви примусив нас голод.
А як на сході зійшла світоносна зоря поранкова,
З самого досвіта ми сікли веслами синєє море,
Аж до сардинських заток допливли, до границі латинів,
Попри авзонські острови пливли, береги теж тірренські
Звідали, потім ввійшли в гучну Лілібаю затоку,
Аж при Триклинному острові [1] стали; тут нас зацікавив
Не дуже довго огонь Енкеладів високої Етни.
Раптом перед корабля заливає настирлива хвиля
З шумом, з таємних глибин вирвалась се грізная Харібда,
