Вода, клекочучи, аж на машт наш великий ливнула.
Вир зупинив корабель в однім місці, так що не було нам
Змоги ні рушить вперед, ані теж у задгузь відступити,
І в тім фатальнім виру корабель став крутиться довкола.
І вже не много хибло, що пішло би на дно наше «Арго»,
Якби найстарша дочка патріарха морського [Нерея]
Не забажала була свого мужа Пелея побачить.
Випливши з моря, вона, наче лебідь, [кивком одним] спасла
«Арго» від загибелі й від утонення в вирі [страшному].
Далі веслуючи, ми вбачили недалеко відтіля
Дуже високу скалу. На її вершині прямовисній
Видно яскині в скалі, [кимось] ковані [одна при другій]
Посеред моря, [що тут] реве, хвилями [скелю гризучи].
Там же дівчата сидять і солодкії пісні виводять,
Душі людські пестячи, що їм і відірваться не можна.
Се й на мінійців зайшли, як сирен їм почулися співи,
І не хотілося вже їм минати той голос зрадливий,
Весла [як стій] вони з рук попускали, Айкай навіть [зараз],
[Мов несвідомо], стерно до [пагубної] скелі направив.
[Бачачи се, поспішив] я до рук свою взяти кіфару
І заспівав душевтішную пісню, що мати любила.
Вдаривши сильно по струнах, співав я про ту божественну
Сварку, як за вітроногії коні колись посварився
Чорноволосий [1] і гнів підняв лютий на батька Зевеса.
Тризубом він золотим тоді вдарив ліктонськую землю
І нагло порозкидав [хтозна-де] по безмежному морю;
Відси острови пішли [в різних сторонах моря], що звуться
Сардот, Евбоя та Кіпр, по яких вітри буйно гуляють.
А як я се проспівав, із вершка, що був снігом покритий,
Скрикнули з диву сирени й співати своє перестали.
Тут одна флет свій, друга вергла з рук черепашу кіфару,
І застогнали всі враз, бо найшла на них прикра година
Смерті фатальної. Бач, із вершин прямовисної скелі
Всі покидалися вниз стрімголов у бурливу безодню.
Там позмінялися їх тіла в скелі, з води вистаючі.
А як і тую біду оминуло, чвалаючи, «Арго»
Через вали водяні, бистрий же підганяв його вітер,
Що надував понав'язувані коло маштів вітрила,
