Орейтія при водах Іллісу, злучившися з богом,
А вони вміли літать, розпускаючи вуха широкі,
Зет і Калай, а тілами були до безсмертних подібні,
Опісля з Фери прибув син володаря Пелія [славний],
[Звавсь] Анхістей, і бажав кораблем «Арго» також дістаться
Враз із героями до Фазісу через Чорнеє море,
З ним божественного теж приблукався Геракла товариш,
Гілас прегарний; в його на рожевім лиці та на білих
Щоках іще не було й волоска мужеського заросту,
Досі ще був юнаком і подобавсь Гераклові дуже.
IV. СПУЩЕННЯ КОРАБЛЯ В МОРЕ
Ті, отже, до корабля й до флотилі зійшлись [помічної],
Один другому [се й те] накликаючи та говорячи,
Поки всі не спожили, що було на гостинній трапезі.
А як їди та пиття вже досить кожда душенька мала,
Сидячи в довгім ряді, бажав кождий великого діла.
А як устали усі [з сиджень тих] на сипкому пісочку,
Рушили там, де стояв корабель на піску поуз моря.
Дивом усі пройнялись, його бачачи, але бо зараз
Аргос [1] велінням ума почав дбать, щоб спустить його в воду,
Підоймами дерев’яними та суканими линвами
Зад підіймаючи, та всіх покликав ставати до праці,
Кождому честь даючи. Вони повинувались негайно,
Зброю здіймав з себе всяк, і на груди шлею брав льняную,
І добував усіх сил, аби діло велике звершити,
Скоро на бистру глибінь говірливеє «Арго» стягнути.
Але, застрягши в пісок, корабель вагонів незвичайно,
Мов суха морська трава до землі його прикоренила,
Не піддавався ні руш рукам хоч як могутніх героїв.
Язон немов остовпів, але зараз, зирнувши на мене,
Просить кивком голови, щоб я сили додав і відваги
Грою та співом своїм тим утомленим [трудом надсильним].
Зараз кіфару свою [настроївши], приняв я у руки
І з грою змішав спів оздобний матусі моєї,
І полилося з грудей моїх ось яке слово солодке:
«О благородна крові та мінійців високого роду,
Ну ж, потягніте тепер шлеями, що вам груди пережуть,
