— А що, не обзивав ся злодїй? — запитав він.
— Нї, синочку.
— Тьфу до дїдька! Ще як мара крепне, то готова й на правду біда бути.
В мене аж трохи дух уступив. От, гадаю собі, чень змилує ся та полекшить, попустить ланцюха. Та де там! Поворкотїв, поворкотїв, погасив огонь у печи тай ляг спати.
— Все одно, — ще лиш тото чую, — як живий, то буде живий і до завтра, а як нї, то нехай його чорт бере!…
Цїлу ту ніч я анї ока не зажмурив. Що я витерпів за тих кілька годин, того певно було б менї по троха стало й на десять лїт. Уже гадав, що може кров мене заллє і просив Бога, щоб післав менї смерть. Але де там! Иншому би, щасливійшому, може булоб і сповнило ся те, але не менї. Та вже чи сяк, чи так, а тота ніч була може найтяжша і найдовша в моїм житю. Ще як би баба не була менї дала води напити ся, то я би був певно не витримав. Та відай на те воно вже йшло, щоб я витримав!…
