мурі з даху на вулицю, а остатнїм разом до спілки з якимсь Замєховським, полїтичним вязнем і властителем дібр, утїк перебраний за полїціянта просто брамою. Зловлено його по двох місяцях аж на румунській границї, а Замєховський пропав як камінь у воду. З признань Панталахи виходило, що Замєховський давно вже за границею, десь у Франциї або Швайцарії. Сього вже було за богато для прокураторії і крім звичайних дісціплїнарних кар Панталасї присуджено тепер дати в присутности всїх вязнїв 50 кіїв, які він власне одержав. Пригадуючи всї ті клопоти, які причинювала йому Панталишина втїкацька манїя, директор розжалобив ся і напів плаксивим голосом приговорював:
— Буй се Бога, Панталяха, цо ти собе мислїш? Коли ти даси покуй тему утїканю? Вжеж ти єдинаст рази утїкаль, і цо ті з тего пришльо? Не лїпше то одседет, цо ті присудено і вийти собі спокоєне? Маш еште тего пуль року — просім те, не роб віце тего гльоупстві!
Блиснули очи в Панталахи при тих словах, випростувала ся його скулена постать.
— Пане директоре, — мовив спокійно. — Ваша річ мене пильнувати, а моя річ утїкати. Щоб я мав сидїти лиш один день, а сьогоднї мені-б трапилась нагода втекти, то втечу. Така вже моя натура.
