— А він там що робить?
— Що має робити, лежить. Хиба не знаєш, що впав із даху і забив ся на смерть?
— Е, а може він іще й з трупарнї втече?
Знов засьміяли ся дозорцї над дурнотою Прокопа, але Спориш знав, що з ідіотом треба говорити його мовою, і мовив далї поважно:
— Не бій ся, звідтам уже не втече. Ще сьогоднї прийдуть дохторі, відріжуть йому голову, руки, ноги, ну, а без них то як же він утече?
Прокіп витріщив очи на ключника, мов не міг зразу няти йому віри, а нарештї захихотав ся голосно.
— Гі, гі, гі! Будуть різати Панталаху як кабана! І живіт йому розпорють?
— І живіт розпорють.
— Гі, гі, гі! А мене пустять подивити ся?
— А вжеж, а вжеж! Я сам тебе поведу. Лише скажи менї, хто тобі дав отсе?
Прокіп немов засоромлений похилив лице до землї і закрив очи рукавом.
— Я… я не знаю.
— Говори до дурня! — скрикнув дозорець, виведений із терпцю тим глупим упором. — Чомуж не скажеш від разу, що Панталаха?
— Ну, скажи, скажи! — мовив Спориш. — Панталаха дав, правда?
— Панталаха.
