вже пятий вексель, і довг наріс до 8 тисяч. І так майже з усїма. О, ми вміємо таких панків лоскотати. Але як прийде до того, що хлопи захочуть купити маєток, то я їм дарую всї ті проценти — розумієте, пане? Звернуть менї тільки капітал, тай то не конче відразу. З 50 тисяч зробить ся, може, 18 або 20 тисяч.
Євген не міг вийти з диву, чуючи сю мову.
— Чим раз менше розумію вас, пане Ваґман, мовив він. — Прошу, заберіть свої папери!
— Ну, що, не хочете робити, як вам раджу? — мовив Ваґман, складаючи векслї.
— Попробую. Не смію відкинути вашої ради, бо се не мій інтерес, а моїх клїєнтів. Тільки не розумію, який інтерес ви маєте в тім.
— Інтерес? Чи я мушу мати інтерес?
— Ну, купець… як ви кажете, лихвар…
— Я вже сказав вам, для кого я лихвар.
— А хлопам хотїли б помагати?
— Хотїв би? Мм… Що я вам буду говорити так або нї? Маєте право не вірити менї. А от ви при нагодї спитайте про мене отця Зварича — знаєте отця Зварича тут із Бабинець?
— Знаю.
— Ну, так спитайте його про Ваґмана, а я більше не скажу нїчого.
— Добре. А, тимчасом, я завізву селян із маєтку пана Брикальського й пораджу їм брати ся до куповання села.
— Але про мене не згадуйте нїчого, прошу вас! Скажіть, що можете їм допомогти, як пристануть.
