— А як не пристануть?
— То я радив би вам самим купити той маєток.
— Менї? На які гроші? І по що?
— Пане, — мовив Ваґман, прихиляючи уста до його вуха, — скажу вам секрет: у тому маєтку є триста морґів мішаного лїса зі старими гарними дубами. Один знайомий пише менї з Гамбурґа, що там швидко будуть потребувати 500,000 дубів на кораблї. Аґенти поїдуть по всїх краях, будуть добре платити. Розумієте ви, що се значить? Купите сьогодні, переждете рік і продасьте самі дуби, — а я знаю ті дуби! Поїдьте колись нїби ненароком, огляньте й самі зайдїть до лїсничого, спитайте, кілько там тих дубів. Я певний, що буде з 10 тисяч таких, що придадуть ся на кораблї. І нехай вам за дуба loco дадуть тільки 10 ринських, то маєте чистих 100 тисяч. Се значить, що ввесь маєток дістав ся вам за 20 тисяч, а коли хочете, то може все поле, фільварки[1], стирти[2], сїнокоси подарувати хлопам і нїчого не втратите.
— Ну, пане Ваґман, се все фантазії.
— Нї, не фантазії, можете вірити менї. Зрештою, нї, не вірте, а вперед переконайте ся, чи я брешу.
— Але чому ж ви не берете ся до сього ґешефту?
— То не мій ґешефт. І по що менї? Я дїтей не маю, — він важко зітхнув, — нас двоє з жінкою, а при тому маємо в руках стілько иньших ґешефтів.