при розбитім фортепянї, але в тій певности, що тільки одна стїна дїлить його від неї, що вона тут близько, що зпід її рожевих пальцїв пливуть оті нестрійні ґами, мішаючи ся зі срібними тонами її голосу, з рідкими вибухами її сміху.
Зрештою, його лєкції вийшли не зовсїм такі, як надїяла ся вчителька. Вона почала вчити його початків, але швидко показало ся, що він уміє трохи чи не більше від неї самої. Правда, якийсь час він силував ся при нїй грати погано, клапати механїчно ті самі обридливі та монотонні етюди, які »для вправи пальцїв« цїлими годинами мучили панночки. Але коли вчителька, повислухувавши за чергою гру всїх, поробивши їм свої уваги й позадававши їм дальші завдання, виходила порати ся собі в кухнї, тодї Євген кидав набік прокляту »школу« й починав із памяти вигравати те, що знав найкраще. Він любив музику веселу і знав на-память багато танцїв і народнїх пісень, чим тяжше було йому на серцї, чим сильнїйше клекотїло в ньому чуттє, якого він не смів виявити, тим вправнїйше бігали його пальцї по клявішах і тим краще виходили в нього вивчені колись майже від нехочу кавалки[1]. Любов робила його артистом, виливала ся в кождім тонї, в кождім акордї, який він умів видобути з сього старого, розіграного фортепяна.
Почувши його гру, панночки в сусїднїх покоях відразу, мов на команду, вмовкали. Такої гри вони не чували в сих стїнах. Ті нервово прискорені польки, коломийки та козачки були для них мов
- ↑ песи.
