Два, чи три днї пізнїйше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина у справі процесу з паном маршалком. Се була недїля, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робочої днини. Було їх три — кремезні, плечисті постатї, в довгих гунях[1], переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусїли з пів години ждати в передпокою, поки Євген упорав ся з иньшими клїєнтами й попросив їх до своєї канцелярії.
— Слухайте, панове господарі, — мовив він, — я попросив вас, щоб ви потрудили ся до мене у справі вашого процесу.
— Та спасибі вам, паночку, — мовив один із селян. — Та ми от прийшли. Певно, термін буде?
— Нї, про термін ще не чути нїчого. Я хотїв про щось иньше поговорити з вами. Прошу, сїдайте!
Люде посїдали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягаром. Тодї один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидїв, й пересїв ся на крісло.
— Те пасовиско, що ви за нього процесуєте ся, виносить двацять морґів, правда?
— Так, паночку.
— А кілько так воно варто, як би купити?
— Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нїчого не варта, а нам воно дороге.
- ↑ Назверхня одежа з сукна, звичайно — біла
