— Наше, прадїдівське! — потвердив другий господар.
— Ну, але як би так у пана хотїти відкупити?
— Що? — скрикнули всї три нараз. — Своє власне ми мали б відкуповувати від нього? Швидше головами наложимо, всї на жебри[1] підемо, а своєї дїдівщини в дармоїда купувати не будемо.
— Я не кажу про вас! Борони, Боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.
— Дай, Боже, панови здоровлє, — мовив знов перший селянин. — Але на що ж тепер пан адукат закидають у иньчий бік?
— Я не закидаю в жаден бік, а тільки питаю вас попросту. Адже і для процесу треба знати, кілько ви собі цїнуєте те пасовисько?
— Та для нас воно варто мілїони. Нам без него жити не можна. Бачите — під самим носом. Нї курку де випустити, нї гуску, нї теля вигнати. А пан спер, польови́х[2] посилає, грабить, заганяє, хоч із села тїкай.
— Розумію, розумію. Про те анї слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двацять морґів пасовиська; то ще не такі великі скарби. По чо́му в вас морґ вірного[3] поля?
— Е, що там вірне поле! Вірного поля доброго у нас морґ купить за сто, за сто двацять ринських.
— Ну, а морґ горо́да?
- ↑ Старцями підемо, старцювати
- ↑ Панський вартовий на полях
- ↑ Пахатина, поле під оранку
