Ся розмова попсувала Євгенові всю недїлю. Хоча при людях він завсїди видавав ся спокійним, певним себе, веселим і жартівливим, та бували в нього часи сумнївів і зневіри. В такі часи він, коли не мав пильної роботи, замикав ся у своїм покою, читав, думав або писав дещо, щоб розбити чорну хмару на душі.
Таке було й сьогоднї. Недїля. Гарний осїннїй день. По всїх церквах дзвони грають, аж повітрє гуде і тремтить. Вулицями товплять ся люде, коло церкви й костела цїлі базари, коло шиночків мов бджіл у гарячу днину, сміхи, шум, гуркіт фякрів. Усе мішаєть ся, заповнює душу якоюсь повінню життя.
Євген замкнув канцелярію й думав піти до міста. Але зараз йому відхотїло ся. Куди піду? До кого? По що? Він не мав у містї нїякого щирого приятеля. Зрештою, тепер обідня пора близька; поприходять із церкви або з проходу тай за стіл — не пора на відвідини. І він завернув до свого покою, замкнув двері і пробував заняти ся чим, щоб розігнати неприємне чуттє. Але нерви його були розстроєні. Нїчого свіжого до читання не було, на писаннє не було сили, і він почав ходити по покою, переміняючи своє неприємне почуттє на слова й сильоґізми.
— Що ж, від селян годї й надїяти ся чогось иньшого. Так довго всї дурили та туманили їх,
