тобі, що нас дїлить могила? Нас дїлить фікція, а не могила. Лише крихітка доброї волї, крихітка з'усилля — і тої фікції нема між нами. Лїта минули — що ж, минули однаково для тебе, як і для мене. Обоє ми постаріли ся. Але проте ми не старі. А любов творить чуда. Вона відмолодить нас. Вона загоїть наші довголїтнї рани, покриє муравою забуття могилки наших молодих бажань, окрасить їх новим, хоч пізним, але запахущим цвітом. Слухай, Реґіно! Нїщо ще не страчене для нас! Любиш мене? Віриш у мене?
Він держав обі її руки, стискав їх у своїх гарячих долонях. Вона сидїла блїда, сумна й не глядїла на нього.
— Реґіно, серце моє! Незабутня моя! Невже горе зламало тебе так, що ти перестала вірити сама в себе? Невже всяке бажаннє і всяка надїя щастя замерли у твоїй душі? Озови ся! Скажи слово! Зірви ті огидливі пута, якими сковано тебе. Адже ж я не вірю, щоб ти вважала святим і шановним те, що було для тебе десятилїтньою нелюдською торту рою! Подай менї руку! Я все віддам тобі. Покинемо сей го́род, сей край… Світ широкий! Подамо ся геть, хоч би за море. Я здоров, сильний, повний віри, а при тобі моя сила й віра зросте вдесятеро. Не згинемо! Заробимо собі на життє. Виборемо в нього все можливе. Видремо в нього, що тільки дасть ся, з того скарбу людського щастя, який був призначений для нас…
При останнїх словах Реґіна затремтїла й підвела лице, мов нараз прокинула ся зо сну.
— Призначений для нас! Ти читав у книзї при-
