— Нї, так я з вами й говорити не хочу.
Вони нерадо понадївали шапки.
— Ну, що ж там у вас?
— Та ми би хотїли порадитись…
— Перепрошую… Ви, бачить ся, були вчора в о. Зварича разом із тими, — мовив Євген до одного з селян, пізнавши його. Иньші всї були йому незнайомі.
— А так, — мовив той.
— Чому ж ви вчора не говорили те, про що хочете говорити тепер?
— Та при єґомостеви нїяково. Єґомость не люблять… гнївають ся, коли хто говорить не до річі.
— Ну, що ж таке не до річі ви хочете сказати менї?
— Та ми би хотїли питати… Пан, певно, читають казети… Чи то правда, що на весну має бути велика війна?
— Війна? А відки ж менї се знати? Може, буде, а, може, й нї.
— Ага, чуєте, куме, — моргали селяни один на одного, — може, й буде… Чуєте, що пан кажуть?
— Але чим же се таке цїкаве для вас?
— Як то? Для нас? Адже для нас цїкавійше, нїж для кого. Коли війна, то кого женуть найбільше на війну? Хлопських дїтей.
— Ну, то правда, — мовив Євген. — Але се ще не таке певне, чи буде війна. Певнїйше те, що не буде.
