Перейти до вмісту

Сторінка:Іван Франко. Перехрестні стежки (б.р.).djvu/264

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 262 —

Але ж се ошуканець! Се не жаден адвокат! Він не має права нїяких справ провадити.

— Що пан говорять! — з переляком скрикнув Демко.

— Можете менї вірити. Кажу вам як чесний чоловік, а не для того, що він риє піді мною.

— Ой, Господи! А наші люде до него як до Бога молять ся! Та бо він уміє говорити з людьми! Так уміє придобрити ся, що думав би чоловік: отсе святий з неба зійшов.

— Я вам кажу по правдї. Зрештою, можете піти чи до старости, чи до кого хочете, й запитати його, чи пан Шнадельський — адвокат, чи нї?

— Та то правда.

— А тепер скажіть менї, ви знаєте, в вашого пана десь є дубовий лїс?

— А є.

— І красний?

— О, чудо, а не лїс. Там дуби отакі грубі, а рівні як свічки.

— І багато їх?

— О, то великий шмат лїса, буде зо двістї морґів.

— А будемо ми їхати попри нього?

— Нї, з сего боку села нї. Аж як переїдете за село, та потім під гору, то там будете їхати через діброву. А на що пан про се питають?

— Та так. Менї цїкаво, чи пан не думає її рубати.

— Е, вже би давно був вирубав, але заказали з намісництва. А иньші кажуть, що банк не позволяє рубати. Бо наш пан задовжений у банках,