допись із увагою, що не має причини не вірити фактам, наведеним у дописї, але загальні висновки автора щодо стану публичного життя в Галичинї видають ся їй занадто песимістичними. Галицькі мамелюки підняли правдивий вереск радости з приводу сеї уваги. «Отсе вже навіть віденські Тевтони починають відрікати ся галицького пасквілянта, що, пересолюючи сам свої клевети, сам себе звів ad absurdum. Розумні люде в Галичинї від першої хвилини аж надто добре знали вартість тих безсовісних клевет. Тепер чей уже й слїпі будуть бачити, наскілько можна няти віри подібним фальшивим оборонцям невинности. Найменше вдячні будуть йому, певно, селяни, в яких оборонї, буцїм-то, виступає сей пан. Вони своїм здоровим хлопським розумом дуже добре знають, хто їх правдивий приятель, уміють оцїнити по заслузї свойого непрошеного опікуна, вигадкам котрого з повною свідомістю й рішучістю завдали брехню перед лицем суду».
Се цинїчне потоптаннє правди обурювало Євгена до дна душі.
— Чекайте лишень! Ось вони заговорять своїм язиком, ті селяни, і тодї почуєте, що вони думають про вас! — мовив він сам до себе.
Думка про конечність розбуджувати селян до полїтичного життя, орґанїзувати їх для полїтичної боротьби за свої права виступила в його душі не як далекий теоретичний постулят, а як справа невідхильно потрібна, без якої навіть найбільшому народолюбцеві не можна і кроку зробити наперед.
Зараз по Новім Роцї він скликав тих священиків і селян із повіту, до яких мав найбільше до-
