паючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенові руку, мовив із незвичайною сердешністю:
— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядїв на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть менї одну маленьку річ, якої буду отсе просити в вас. Добре, прирікаєте?
— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеть ся панові старостї?
— Але зможете, зможете! Чому нї? Се ж від вас одного залежить.
— Що ж се таке?
— Але обіцяйте наперед!
— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки за старий.
— А то впертий Русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Нїяким способом його не підійдеш. Ну, що дїяти, треба говорити просто-з-моста[1]. Так ось слухайте, пане меценасе, чого я хотїв просити у вас. Зробіть се для мене, спеціяльно для мене: відложіть се своє віче на пізнїйше, ну, так на весну або на Петрівку.
— Не можу, пане старосто! — рішучо мовив Євген.
— Чому не можете?
— Важні справи наспіли тепер у повітї, треба обговорити їх, пояснити народові.
- ↑ Народня галицьк. говірка — просто, не обходами
